Божественна комедія

1 Для вод спокійних паруси віднині

Суденце мого духа наставля,

Плавбу лишивши по страшній пучині.

4 Співатиму про друге царство я, —

Там душі очищаються, небесне

Блаженство прозираючи здаля.

7 Нехай же знов поезія воскресне,

Бо ваш я, чисті музи, на віки!

Хай створить Калліопа тло чудесне,

10 Вторуючи тим голосом, який

Відняв колись в Сорок злощасних віру,

Що злочин їм відпуститься важкий.

13 Солодкий колір східного сапфіру,

Зливаючись під першим небом цим

З прозорістю надхмарного ефіру,

16 Всю радість повернув очам моїм,

Як попрощавсь я з берегом конання,

Для серця і очей моїх страшним.

19 Ясна планета, що несе кохання,

Всміхатися примушувала схід,

Сховавши Риб у променях світання.

22 Направо глянув я, звернувши вид

На інший полюс, на тих зір чотири,

З яких втішався наших предків рід.

25 Вогням тим раде все в небеснім ширі,

Ти ж, їх не бачачи, ллєш ріки сліз,

О вдово Півноче, гіркі та щирі.

28 Коли ж я очі перевів униз,

На інший знову полюс, на місцину,

Де з неба зникнув пломенистий Віз, —

31 Побачив поруч я стару людину,

Що гідна шани вищої була,

Ніж та, яка сповняє душу сину.

34 Сивінь блищала в кучерях чола

І в бороді, яка по грудях, дбало

На сторони роздвоєна, лягла.

37 Так сяйво чотирьох світил спадало

Згори на нього, що здалось мені,

Неначе сонце перед ним палало.

40 «Хто ви, що тут, по хмурій струмині,

Тікаєте із вічної темниці? —

Спитав він, брови суплячи грізні. —

43 Хто вас провів? Хто пломенем зірниці

Ту нескінченну чорну ніч роздер,

Що тьмарить дно пекельної в’язниці?

46 Невже закон поламано тепер?

Чи небо передумало й пустило

Вас, непрощенні, до моїх печер?»

49 Вожай на мене глянув, зрозуміло

Словами, рухом, поглядом вказав

Спустити зір, схилитися несміло

52 І вимовив: «Не я того бажав, —

Зійшла жона небесна доручити,

Щоб я його в дорозі проводжав.

55 Коли ж ти хочеш в пам’яті лишити

Подробиці, то вимов слово лиш, —

І радий я в цьому тобі служити.

58 Свій вечір ще побачить він пізніш,

Та був ладен від безуму страшного

Побачити його якнайскоріш.

61 Я, присланий, як вже сказав, до нього,

Щоб вивести із нетрів злих облуд,

Обрав єдину, хоч тяжку, дорогу.

64 Я показав йому весь грішний люд,

А зараз покажу покутних духів,

Де нагляд за очищенням — твій труд.

67 Та більше не згадаєм наших рухів;

Небесна сила помагала нам,

Щоб він тебе побачив і послухав.

70 Тож привітай його із прибуттям —

Йому свободи дано теж бажати

Й заради неї жертвувать життям.

73 Ти смерть за зло також не міг вважати,

Бо в Утіці сам вік свій вкоротив,

А в судний день одягнеш пишні шати.

76 Законів нам ніхто ж бо не змінив:

Він ще живий, мене ж Мінос не знає,

Бо звідти я, де чисті очі стрів

79 Твоєї Марції, яку єднає

З тобою мрія, душе пресвятий.

Її любов за нас хай промовляє!

82 Твоїх сім царств дозволь же нам пройти,

І я подяку їй складу охоче,

Якщо згадать себе дозволиш ти».

85 «Так Марція мої втішала очі, —

Він відказав, — що, бувши на землі,

Робив я все, чого вона захоче.

88 Тепер течуть між нами хвилі злі,

Вона пішла навік з душі моєї,

Коли закон знайшов мене в імлі.

91 Та вас веде із милості своєї

Жона небесна — й слова не кажи,

Бо досить лиш послатися на неї.

94 Тож до призначеної йдіть межі,

Та перше змий йому з обличчя плями

І комишем його підпережи.

97 Недобре-бо із млистими очами

Являтись в рай, у місце пресвяте,

До першого поміж воротарями.

100 Он острівець; в болото вбоге те

Невтомні води б’ють у піні білій;

У мулі тільки сам комиш росте.

103 Ніякий стовбур прорости не в силі

На тих низьких багнистих берегах,

Бо неспроможний підкорятись хвилі.

106 Вертайтеся не по своїх слідах, —

Он перший промінь сонця появився.

Він вкаже вам на гору вірний шлях».

109 І з тим він зник. Я зараз же підвівся,

Не кажучи ні слова, підійшов

До вожая й на нього подивився.

112 А він почав: «Ходімо без розмов

Назад, мій сину. Бачиш на світанні,

Як далі вниз пішла рівнина знов».

115 Зірниця гнала сутінки туманні,

І в далині, куди вони пливли,

Замерехтіло море в трепетанні.

118 Ми навпростець долиною пішли,

Мов ті, що манівцями десь блукали,

Аж поки врешті стежки не знайшли.

121 Коли ж ми по рівнині мандрували,

Де промінь на росу уже сяйнув,

А в затінку ще краплі не зникали, —

124 Учитель мудрий мій траву торкнув,

Зволожив руки у небесні соки,

А я, коли його думки збагнув,

127 Заплакані йому підставив щоки,

Й живу він барву поновив на них,

Яку зігнав у пеклі страх жорстокий.

130 Ми вийшли до пустельних вод смутних,

Що не носили на собі ні разу

Нікого, хто б вернувся до живих.

133 Підперезав мене він там з наказу.

О чудо! Він смикнув одну з рослин, —

І виросла нова така ж одразу

136 Там само, звідки першу вирвав він.

1 Торкнуло сонце обрій знизу в місці,

Меридіан якого перетне

Сіонську гору у найвищій рисці.

4 І ніч, яка свій віз весь час жене,

Спливла із Гангу, терези тримавши,

Що кине їх, як меншать день почне.

7 І бачив я: мінилось все, як завше,

Аврора стала старіти за мить,

На жовтизну рум’янець помінявши.

10 А ми не знали, на яку ступить,

Мов той, залюблений у мандруванні,

Хто в думці йде, а тілом ще стоїть.

13 Та раптом, як у досвітки туманні

Червоний Марс на схід верстає шлях,

Так в мене перед зором на світанні —

16 Хай би ще раз це блиснуло в очах! —

Таке з’явилось бистре сяйво біле,

Що наздогнать його не годен птах.

19 І поки я звертав лице похиле

До вчителя, небачене зросло,

Пояскравішало незрозуміле.

22 А там з боків щось біле піднесло,

Не знати що, а з того потім знову

Униз потроху біле щось зійшло.

25 Учитель додивлявсь, урвавши мову.

Та повело воно крилом ясним,

І він, вгадавши яву загадкову,

28 Гукнув: «Стань на коліна перед ним!

Твори молитву! Це ж бо ангел Божий, —

Тут місце тільки слугам неземним.

31 Поглянь, вітрилам і веслу ворожий,

Човна веде на крилах він своїх,

По цій гладіні, на земну несхожій.

34 Поглянь, у небо простягає їх

І віковічне пір’я в них іскриться,

Не тлінні волоски істот людських».

37 Чим ближче підпливала сяйна птиця,

Тим яскравіше вид її блищав,

Аж очі не здолали вже дивиться,

40 Й я опустив їх. Ангел наближав

До берега такий легенький човен,

Котрий по хвилях сліду не лишав.

43 Було там душ із сотню; сяйва повен,

В човні стояв божественний вожай,

І спів навкруг летів, блажен, стомовен:

46 «В ісходе Ізраїлеве…» — весь край

Псалма святого співами сповнявся;

І закінчили, як велить звичай.

49 Благословенням хресним попрощався

Стерничий з ними, бо зійшли з човна,

І легко, як приплив, назад помчався.

52 Уздрівши, що навколо глушина,

Скрізь обдивлялись душі якомога,

Мов той, кому відкрилась новина.

55 Далеко вгору повела дорога

Ще юний день, і сонячна стріла

З півнеба вже прогнала Козерога,

58 Коли чоло юрма їх піднесла

Й спиталася: «Чи ви б нам не вказали

Стежини, щоб на гору привела?»

61 Віргілій мовив: «Якщо ви вважали,

Що ми тут знаєм стежку, — то дарма.

Ми, як і ви, сюди примандрували

64 Тому й години, мабуть, ще нема.

Та ми дістались стежкою такою,

Що зійдемо на шпиль цей жартома».

67 Помітивши уважною юрбою

Із подиху мого, що я не мрець,

Поблідли душі з дива й неспокою.

70 Як тисне люд, коли прудкий гонець,

З оливкою в руці, гука важливі

Новини і для вух, і для сердець, —

73 Круг мене душі юрмились щасливі,

Забувши, що не вмили ще облич

І ще не стали чисті і вродливі.

76 Душа якась побачила увіч

І так мені зраділа, без облуди,

Що я їй мимохіть ступнув навстріч.

79 О тіні, можуть вас лиш бачить люди!

Я тричі прагнув обійнять її —

Й щоразу бив себе самого в груди.

82 Чи з дива риси витяглись мої,

Але вона всміхнулась, одійшовши,

Коли ж прискорив кроки я свої,

85 Звеліла стати, поглядом вколовши, —

І я впізнав її та попросив

Порозмовлять зі мною трохи довше.

88 Відповіла: «Як я тебе любив

Живий, то й тут з тобою радо стрівся, —

Постіймо. Як досяг ти цих країв?»

91 «Та, мій Каселла, тут я появився

На час лише, поки дійду мети, —

Я мовив, — ти ж, померши, де барився?»

94 І він: «Не скривдив лик мене святий

Що нас вивозять звідтіля, де болі,

Хоч відмовлявсь не раз мене везти.

97 Він справедливій підлягає волі, —

Три місяці бере лиш тих у путь,

Хто хоче в мирі одійти з юдолі.

100 Нарешті біля моря, де течуть

Тібрійські води, в гирла каламутні,

Його прихильність зміг і я відчуть.

103 До берега, де ждуть його попутні,

Що шлях їм не лежить на Ахерон,

Керує нині крила він могутні».

106 А я: «Коли не відібрав закон

У тебе пам’ять з виконанням вмілим

Любовних заспокійливих канцон, —

109 Прошу, мені мотивом, серцю милим,

Ясного спокою у душу влий,

Вона тремтить, що тут укупі з тілом».

112 «Любов, що думці промовля моїй», —

Він заспівав так ніжно, що я слухав,

І ніжність слух навік скоряла мій.

115 У вчителя мого, у мене й духів —

В усіх захоплені були серця,

Закриті для душевних інших рухів.

118 Ми тихо йшли і слухали співця,

Але старий урвав ходу нескору,

Гукнувши: «Чи таке вам до лиця?

121 Не гайтесь лаштуватися на гору!

Щоб швидше Бог, безпам’ятні раби,

Проник до вас, зніміть із себе кору!»

124 Немов на зерно й кукіль голуби

Мовчущим табунцем собі злітають

Без звичної пихатої хвальби,

127 Та розлітаються, все покидають,

Коли б їх настрахать хто-небудь зміг,

Бо важчі їх турботи обсідають, —

130 Отак і душі враз, не зчувши ніг,

На берег кинулись, забувши й співи,

Мов той, хто заблудився без доріг.

133 І наш був крок також не менш квапливий.

1 Коли переполох, для душ нежданий,

По всій рівнині розпорошив тих,

Що йшли на шпиль, для розуму жаданий,

4 Я притуливсь до друга днів моїх —

Без нього що робив би я з судьбою?

І як би вийшов з мандрувань тяжких? —

7 І вчув, що він обурений собою,

Святе сумління — як найтонший слух!

Вина й мала стає йому тяжкою.

10 Коли ж нарешті він притишив рух,

Поважність звичну повернувши крокам,

То мій розгублений спочатку дух

13 Згадав мету, що втратив ненароком,

І от я очі звів на дивогляд —

Він в небо муром зводився широким.

16 Проміння, червоніючи позад,

Переді мною зникло на стежинці,

Як перед найгустішою з завад.

19 І, боячись лишитись наодинці,

Я озирнувсь, — аж по землі крутій

Лежала лиш переді мною тінь ця.

22 Мій захисник сказав: «Кинь, сину мій!

Чого це обдивлятись закортіло?

Чи я не тут? Чи не вожай я твій?

25 Де нині вечір, мир знайшло там тіло,

Що відкидало тінь мою хоч де

Й не в Бріндізі — в Неаполі спочило,

28 І от від мене тінь вже не впаде.

Хай вигляд хмар тебе сильніш вражає:

На промінь промінь тіні не кладе.

31 І хоч небесна сила полишає

У тілі біль і студінь навісну,

Та саме як — розкрити не бажає.

34 Закрито й іншу людям таїну —

Збагнуть її лиш дурня вабить мрія! —

Як три особи містять суть одну.

37 Тому й лишайся, людський роде, з quia!

Якби ти міг здійснить свої ждання,

То понести не мусила б Марія.

40 Ти бачив тих, що ждали навмання,

Але натомість, волею Закона,

Засуджені на вічне незнання.

43 Кажу про Арістотеля, Платона

І багатьох ще». Тиша залягла,

Й чоло поникле вкрила дум запона.

46 Нарешті стежка до гори звела.

Перемогти ці урвища могучі

Нога найдужча, певне б, не змогла.

49 З Турбії стежка в Лерічі по кручі

Здалася б і широка, і пряма

Проти цієї кам’яної кучі.

52 «Шукать дороги тут, либонь, дарма, —

Учитель вимовив, — яка б до стелі

Тих довела, у кого крил нема».

55 І от коли він в думи невеселі

Заглибився, понуривши чоло,

Я ж озирався навкруги на скелі, —

58 Побачив я ізліва, як ішло

До нас багато духів так повільно,

Що руху вздріти око не змогло.

61 Я мовив: «Вчителю, поглянь-но пильно —

Он рада йде; то може б, ти спитав,

Коли стежок не знаєш безпомильно».

64 Поет зирнув і лагідніш сказав:

«Ходім до них, бо їхні кроки важчі.

Ти, сину, сумніви свої зостав».

67 Були вони далеко: мовив краще —

Коли ми кроків з тисячу пройшли,

Лишалась відстань, як кидок із пращі.

70 Та ось вони спинились край скали,

Мов ті, що стали раптом у ваганні

І зовсім розгубилися були.

73 «О ви, померлі в добрім сподіванні! —

Віргілій вигукнув. — Хай мир благий,

Яким усі ви марите в єднанні,

76 На гору шлях підкаже до снаги,

Бо зволікання гірше, ніж удари,

Для тих, що час їм надто дорогий».

79 Як перша із овець іде з кошари,

Позаду ж всі — за одною одна

Із простої й сумирної отари,

82 Те саме й інші роблять, що вона, —

На спини лізли б, якби та спинялась,

Хоч їм причина зовсім не ясна, —

85 Так перша з душ до нас тут приєдналась —

Печаткою чесноти на чолі

Вона й серед щасливців одрізнялась, —

88 Та глянувши, що сонця до землі

Моя особа зовсім не пустила

І тінь лягла праворуч по скалі,

91 Вона спинилась, потім одступила,

І кожна з тих, що натовпом густим

Позаду йшли, те ж і собі зробила.

94 «Без вашого питання відповім,

Що тіло це людське — живого роду,

Тому-то й рвуться промені на нім.

97 Ви не дивуйте на його свободу,

Бо дозвіл він дістав на небесах

І хоче подолати перешкоду», —

10 °Cказав поет, і у таких словах

Всі духи радили: «Ходімо з нами», —

І з радістю показували шлях.

103 Один з них мовив: «Як ідеш з мерцями,

Мені увагу приділи живу, —

Чи не стрічав мене поміж бійцями?»

106 Оглянув постать я, мені нову:

Він був русявий, гарний і рухливий,

Та шрам надвоє розтинав брову.

109 Не розпізнав я, хто цей дух вродливий;

Той мовив: «Глянь-но! — Показав перед,

Де в грудях зяяв розруб страхітливий,

112 І посміхнувсь, додавши: — Я Манфред,

Констанци рідний внук, імператриці.

Прошу, як вирвешся із цих тенет,

115 У доні будь, в сім’ї, де міг родиться

Блиск Арагону і Сицилій блиск,

І правді всій допоможи розкриться.

118 Як збив мене з коня ворожий тиск,

Я вдавсь до того, хто крізь рани бачив

Мого життя уже пригаслий приск,

121 В сльозах благав, щоб він мене пробачив,

Бо вельми щедрі руки в Доброти

Для тих, хто шлях свій каяттям позначив.

124 Якби козенцький пастир зміг не йти

Виконувати Климента веління,

А глянув би в Господній лик святий, —

127 При Беневенто й досі жерло б тління

Побіля мосту прах моїх кісток

Під вартою важенного каміння.

130 А так їх мочить дощ, вкрива пісок

Над Верде, за кордоном, і зотліють

Із тягарем обернених свічок.

133 Але не сильно так прокляття діють,

Щоб вічна не вернулася любов,

Аж поки в нас надії зеленіють.

136 Хто без відпущення з життя пішов,

Хоч і розкаявся в хвилину смерті,

Зайти не може під святий покров

139 Аж тридцять строків, поки був упертий

В провинах протягом десятиліть,

Як присуду молитвою не стерти.

142 Тепер добрав ти сам, як звеселить

Констанцу розповідь твоя про мене, —

Де стрів мене й за що їй слід молить.

145 Молитва там — розправить тут рамена».