Божественна комедія

1 Одвічне сяєво того, хто водить

Світи по колах, славу підійма

Угору більше і додолу сходить.

4 У небі, що найбільш його сприйма,

Я був і бачив те, чого віддати

По воротті ні в кого слів нема.

7 Бо, летячи на те, що смів жадати,

Наш розум досяга таких глибів,

Звідкіль несила пам’яті вертати.

10 З красот святого царства я зробив

В умі своїм коштовностей зібрання,

Які нестимуть до вершин мій спів.

13 О добрий Аполлоне, увостаннє

Ти душу оберни в сосуд мені

І лавром увінчай її старання!

16 Задовольняв мене у давні дні

Один Парнасу верх, тепер же сміло

Обох благаю на діла трудні.

19 Ввійди мені у груди, щоб світило

Натхнення, як було, коли, благий,

Ти витяг з піхов Марсієве тіло.

22 О Божа доблесте, як подих твій

Примножить сили цим писанням бідним

З відбитків, знятих в пам’яті моїй,

25 Мене ти під своїм галуззям рідним

Побачиш і даси мені вінок,

Мене зробивши цього змісту гідним.

28 Так рідко, батьку, листя рвуть з гілок

На шану цезаря або поета

(Одна з людських ганебних помилок!),

31 Що радісна була б для Дельф прикмета,

Якби людина в затінок зайшла

Пенейського гіллястого намета.

34 Великий пломінь іскра дасть мала;

Хтось після мене ліпшими піснями

Вблагає Кірру, щоб відповіла.

37 До смертних сходить через різні брами

Лампада світу; в тій, де заплелись

Чотири обводи трьома хрестами,

40 Гарнішає на всю небесну вись

Вона сама, й зоря її гарніша,

Щоб втиски в воску світовім вдались.

43 І майже звідти день устав, темніша

Ніч стала в нас, збіліла вся кругом

Півкуля та, а ця була чорніша,

46 Коли я Беатріче вздрів: з чолом,

Ліворуч звернутим, вона зорила

На сонця лик, змагаючись з орлом.

49 І так, як другий промінь родить сила

Проміння першого, щоб той вертавсь,

Немов блукач, кому оселя мила, —

52 Той вчин її крізь погляд мій діставсь

До почуття мого й відбивсь у вчині, —

І в сонце довше я, ніж хто, вглядавсь.

55 Багато з неприступного людині

Стає цілком приступним в місці тім,

Колись призначенім людській родині.

58 Недовго промінь я терпів, а втім,

Устиг помітити, що розсипався

Навколо жар, як в горні вогнянім.

61 Враз видалось, що день до дня додався,

Мов другим сонцем в небі на весь шир

Одразу Всемогутній розсіявся.

64 То Беатріче свій втопила зір

У віковічний повіз, я ж дивився

На неї лиш, забувши про ефір.

67 І, дивлячись, я тим в душі зробився,

Ким Главк зробивсь, коли його трава

Зробила богом, як її наївся.

70 Цього онадлюдинення в слова

Не вкласти. Приклад цей доступний зорам,

А сутність явить благодать жива.

73 Якби лишавсь я тим, який був твором

Твоїм, любове, що весь світ ведеш,

Ти піднесла б мене ясним простором!

76 Коли той рух, що колесу даєш,

Мою увагу привернув до нього,

Бо в нім гармонію і лад ти ллєш,

79 Такі простори з сонця огняного

Спахнули, що ні дощ, ні всі річки

Не налили б водоймища такого.

82 Нові ці звуки, цей огонь близький

Мені жаги до знань встромили жала,

Що досі пал не був такий різкий.

85 Мене, як сам я, знавши, побажала

Вона мій ум звільнить од дум хитких,

Уста розкрила й запитань не ждала,

88 А почала: «Під тягарем важких

Ти помилок того не споглядаєш,

Що споглядав би, якби збувся їх,

91 Бо вже не на землі ти, як гадаєш,

І полиск блискавок, що вниз майнув,

Не так летить, як вгору ти злітаєш».

94 І тільки знищений мій сумнів був

Коротким словом ласки та щедроти,

Коли нову непевність я відчув

97 І мовив: «З мене ти зняла турботи,

Та ще нова турбота виника:

Як я лечу над ці легкі істоти?»

100 Вона ж, сердечна й розумом тонка,

На мене глянула з зітханням гожим,

Як мати на цікавого синка,

103 І почала: «Тобі ми допоможем,

Все має лад, і формою він є,

Яка весь світ на Бога робить схожим.

106 Створінням вищим видний тут стає

Слід сили вічної, закон якої

Нагадувало слово вже моє.

109 У цьому ладі — різновидні строї

В природі, нахили і почуття,

Й далекі, й ближчі від мети ясної,

112 Великим морем вашого буття

Пливуть кудись, а їх стежки спрямляє

Той порив, наданий на все життя.

115 Він полум’я на місяць посилає,

Він в серці смертному — двигун основ,

Він в ціле землю з’єднує й скріпляє.

118 І лук цей всіх вражає знов і знов —

Не тільки безрозсудливі створіння,

А й ті, в яких є розум і любов.

121 Своїм тримає словом провидіння

Незрушну твердь, яка вбирає ту,

Що зазнає найшвидшого кружіння.

124 А нині нас помчала в вись святу

Потужна тятива, яка керує

Всім тим, що кида в радісну мету.

127 Це ж правда, що, як форма не пасує

До заповітних намірів митця,

Яких глуха матерія не чує, —

130 То й утвір збочує тоді з правця,

Бо, хоч прямує він до блага, мари

Зведуть його й до іншого кінця

133 (Отак ти можеш бачить, як із хмари

Йде вниз вогонь) і просто на загин,

Коли його облудні зваблять чари.

136 То з того, що ти сходиш до вершин,

Не більш дивуй, ніж бачивши, як води

Біжать із високості до низин.

139 Було б у дивину — без перешкоди

Тобі спинитися побіля дна,

Як полум’ю згасати без свободи».

142 Й звела у небо погляд свій вона.

1 О ви, хто прагне вутлими човнами

Здогнать моє співаюче судно

І ніжними утішитись піснями,

4 Назад вертайте краще, бо одно

Судилось вам — у безбережнім морі

Себе згубити і піти на дно.

7 Я перший мчу в незвіданім просторі;

Мінерва дме, кермує бог співців,

І дев’ять муз постерігають зорі.

10 Ви ж, нечисленні, хто споконвіків

До ангельського хліба тягне шию,

Хоч тут усмак його ніхто не їв,

13 Оддайтеся хоробро вітровію

І, поки слід лиша в воді мій рух,

Стерніть свій корабель в морську стихію!

16 Як ваш, не дивувався смілих дух,

Коли в колхідське поле, тестем дане,

Погнав Ясон биків, немов пастух.

19 Бажання вроджене, безперестанне

В богоподібне царство мчало нас.

Випереджали небо ми зірчане.

22 Вверх владарка дивилась, я ж весь час

На неї, й протягом тієї миті,

В яку із лука стрельнуть встигнеш раз,

25 Там опинились ми, де розмаїті

Мене дивниці вразили, а та, Якій

були чуття мої відкриті,

28 В якій краса сіяла й чистота:

«Хто зніс на першу зірку нас, — сказала, —

Того уславлять хай твої уста».

31 Мені здалось, що хмара нас вкривала

Велика, щільна, сяюча, пласка,

Мов адамант, де сонця міць вдаряла.

34 Перлина вічна, з одного куска,

Втягла нас, і ніщо не затремтіло,

Як промінь втягує вода в’язка.

37 Був тілом я, й було незрозуміло,

Як в інший умістився мій об’єм,

Бо неможливо ж тілу вкластись в тіло,

40 Й бажанням спалахнув я, як вогнем,

Пізнати Сутність ту, в якій єднання

Людини з Богом вічним пізнаєм.

43 Спізнається в ній наше сповідання, —

Бездоказова, звісно, віра ця, —

Як перших вірних кращі сподівання.

46 Я відповів: «До вічного Отця

Підношу скільки маю шани й дяки,

Що взяв мене від смертних в ці місця.

49 Але скажіть мені, що то за знаки

На цьому тілі, з приводу яких

Про Каїна пригадує всілякий?»

52 Всміхнулась злегка: «В сітях мов густих

Так б’ється мисль, коли чуття не в силах

Відкрити світ одним з ключів своїх,

55 Тож, — мовила, — йди далі не по стрілах

Здивовання: це тягне почуття

З собою розум на коротких крилах.

58 Скажи мені, яка тут мисль твоя?»

А я: «Складають всесвіту багатство —

Тіла щілинні й щільні, мислю я».

61 Й вона: «Покинеш цих думок жебрацтво

І взнаєш, що впадуть вони без сил,

Лиш зрушу доказів своїх вояцтво.

64 У восьмім небі повно тих світил,

Що кожне з них від інших всіх різниться

У силі світла й величинах тіл.

67 Якби тут полягала вся різниця,

У ступені щілинності однім,

Одне з усіх могло б хоч як втісниться.

70 Прикмет же різність вдячна основним

Засадам, що їх всі, крім однієї,

Ти відкидаєш висловом своїм.

73 І до плямистості якби тієї

Щілинність спричинялася, тоді

Нецільною б речовина всієї

76 Була планети; і як ті худі

Чергують з ситими місцями в тілі,

В цій книзі білі аркуші й руді.

79 У першім разі видний на світилі

Під час затьмарень став би диск ясний,

Просвічений крізь місяцеві щілі.

82 Цього ж немає. Отже, ми хутчій

Іще одне припущення відкинем

І в помилці упевнимось твоїй.

85 У разі ж з тілом, в масі неєдиним,

Натрапить світло на путі кінець,

Ішовши встріч суціль твердим глибинам,

88 І не єдиний верне промінець,

Мов колір, що відбивсь об стекла верхні,

Коли під них підкладено свинець.

91 Та, може, скажеш ти, що промінь мерхне,

Бо йде назад не з самої землі,

А з глибшої і дальшої поверхні.

94 Ці доводи, на силу немалі,

Такий спростує дослід знаменитий,

Бо досвід — ґрунт науки взагалі:

97 Візьми три дзеркала, щоб встановити

Два поруч зблизька, третє вглиб відстав,

Щоб із-за них могло тобі ясніти,

100 А за собою свічника пристав,

Щоб відбивався світ у тих дзеркалах

І від усіх до тебе повертав, —

103 То, дивлячись у них на різних далях,

Враз троє пломенів побачиш ти,

На розмір різних, а на силу сталих.

106 Отож, як з сонячної теплоти

Оголюється снігу підоснова

Від холоду свого та білоти,

109 Роздерла так моя правдива мова

Запону, що тобі вкривала зір,

І сяє нині істина чудова.

112 Під небом, де панує Божий мир,

Велике тіло з перших днів кружляє

Й дає буття всьому на весь свій шир.

115 А ближче небо, що від зір палає,

Всі різні сутності, які в нім є

Й різняться з ним, буттям тим обділяє.

118 І в кожній іншій сфері є своє,

Яке вона безперестанно плодить,

Йому причин і цілей надає.

121 Ці члени світу поступово сходять,

Як бачив сам ти навіч, слід у слід

І взяте угорі донизу зводять.

124 Ти продивись моїх правдивий хід

Для тебе міркувань неоціненних,

Бо через них лежить прямий твій брід.

127 Одвічний рух і сила кіл священних,

Як спритність молота від коваля,

Залежать всі од рушіїв блаженних.

130 І небо, що зірок юрба встеля,

Ту зобразити мисль високу прагне

Й відбить, навкруг якої все кружля.

133 І як душа, що тлін на себе вдягне, —

Себе по різних членах несучи,

Так зробить, що з них кожен дій забагне,

136 Так розум, доброту скрізь ведучи,

Її по зоряних розносить чудах,

Навкруг своєї єдності йдучи.

139 В зв’язок заходячи по всіх усюдах

З коштовним тілом, всяка сила й міць

Єднається із ним в житті у людях,

142 І, з радісних природи таємниць,

Крізь тіло блискотить яскраво й світло,

Мов радість з глибини живих зіниць.

145 Ось через що різниться з світлом світло,

І аж ніяк не через щільність ту;

Це основне, що на весь світ

148 І творить все — темноту й ясноту».

1 Ясної правди риси пречудові

Списало сонце ніжним язиком,

Мені спаливши серце у любові,

4 І я хотів з піднесеним чолом

Заговорити і подать відомість,

Що здоланий і вмовлений цілком,

7 Але примара виникла натомість

І всю мою увагу притягла, —

І зовсім я забув свою свідомість.

10 Бо як крізь чистоту й прозорість скла

Або на водах ясних по мілинах,

Де не ховає дна глибинна мла,

13 Розмиваними бачиш лиця в тінях,

Перлини ж, лігши на бліде чоло,

Мов розчиняються в тонких площинах, —

16 Таке обличчя видно тут було,

І я запав у заблуд, протилежний

Закоханості хлопця в джерело:

19 Гадаючи, що образ цей залежний

Од віддзеркалення, я озирнувсь

Поглянути, кому-то він належний,

22 Та не знайшов нікого і звернувсь

До ніжної своєї провідниці,

В її ж очах святий вогонь всміхнувсь.

25 «Сміюсь, дитинко, на твої марниці, —

Сказала, — не дивуй, твої сліди

Ще не сягнули в істини границі,

28 І спотикаєшся ти, як завжди.

Це — справжні сутності, зломили міру

Вони обіту й вміщені сюди.

31 Кажи їм, слухай їх і дай їм віру,

Бо сяйво, що знесло їх до святинь,

Їм не дає лишати правду щиру».

34 І видалось мені, що ближча тінь

Бажає говорить, і я озвався,

Мов той, хто сохне з надміру хотінь:

37 «О душе, що утіхами пройнявся

Солодкими, не знаними для тих,

Хто їх смаком ще й досі не впивався,

40 Подякую тобі в словах благих, —

Назви своє ім’я й талан ваш гожий».

І він із радістю в очах святих:

43 «Для праведних жадань наш, як і Божий,

Дух не замкне ніяк до ласки брам, —

Бо волить Бог, щоб з ним був почет схожий.

46 Була я дівчина й черниця там,

А зосередиш розум весь, що маєш,

Бо нині я приємніша очам,

49 То у мені Піккарду розпізнаєш.

У сфері найповільнішій мене

Між інших ти блаженних зустрічаєш.

52 Запалює нам почуття одне Лиш

Дух святий; як нагороду гідну Це

місце ми сприймаємо ясне.

55 Бо долю нашу, із землі завидну,

Нам дано за обітниці, як слід

Не здійснені, й за легкодухість стидну».

58 І я до неї: «Ваш прегарний вид

Божественністю так тут став сіяти,

Що від колишнього запав і слід.

61 І я тому не міг тебе назвати,

Та знане щось в твоїх словах лежить,

Що помогло мені тебе впізнати.

64 Але скажи, чи хочете кружить

Десь вище всі ви, тут щасливі бувши,

Щоб бачить більше і ще більш дружить?»

67 І, враз найближчі тіні озирнувши,

Із усмішкою мовила палка,

Мов з юного кохання спалахнувши:

70 «Мій брате, ласки сила тут така,

Що волі нашій не дає простору

Бажати далі від свого кутка.

73 Якби ми звідси поривались вгору,

Тоді в незгоді був би наш порив

Із волею, що бачить лиш покору,

76 І став би ладові насупротив.

У неба спосіб є непоборимий:

Це ласка — ти ж її природу зрів.

79 Нас радує блаженство між святими,

Які в усьому з волею Того

Цілком тут злиті волями своїми.

82 В усіх є свій щабель, з щабля свого

Всі раді в царстві, й царству для догоди,

Й царю: вволяєм волю ми його.

85 Його воління — мир наш, моря води,

Куди зусюди всяк несе ручай

Його всі твори й вироби природи».

88 І втямив я, що скрізь у небі Рай,

Хоч ласки блага Вишнього спадає

На кожного йому належний пай.

91 Якщо кому пожива набридає,

Він прагне скуштувати інших страв

І просить їх, а першу відкладає, —

94 Так я у слові й русі показав,

Що хочу знати, на якій тканині

У неї човник краю не дістав.

97 «Великого діяння й благостині, —

Вона сказала, — жінка монастир

Звела для нас, де в покривалах нині

100 Вночі і вдень ми відчуваєм мир

В подружжі з тим, хто наші всі обіти

Приймає, добрий, лагідний без мір.

103 Я теж, юниця, святістю сповитий

Клобук вдягла, обітницю стару

Про Божі повторивши заповіти…

106 Та люди, ближчі злу, аніж добру,

Мене з затишку піддали недолі,

І знає Бог, як я жила в миру.

109 От ясність ця, що виникла у колі

З моєї правої руки, бліда,

І в нашім розгорілася околі,

112 Про мене річ до себе приклада:

Хоч в неї теж черниче покривало

Розідрано без сорому й стида.

115 Її в миру до світла поривало,

А звички стріла перешкод стіна, —

Воно їй серце завжди сповивало.

118 Те сяєво — Констанца видатна,

Що, з другим швабським вихром шлюб узявши,

Родила вихра третього вона».

121 Так мовила Піккарда й, заспівавши

«Маріє-приснодіво», зникла вмиг,

Як зник тягар би, в темну воду впавши.

124 Мій зір її проводив, скільки міг,

А вже коли згубив, то похопився,

До любої мети бажань побіг

127 І був на Беатріче зупинився,

Але так блиснула краса її,

Що погляд мій одразу потемнився,

130 І перервав я розпити свої.